Багатіти треба разом з державою, а не за рахунок її
  • :
  • :

Спроба помсти сина ніжинського полковника за пролиту кров батька

«Людина заручник своїх здобутків і бажань». Ці напрочуд вдалі слова з Корану характеризують життєвий шлях кожного. Всі ми чогось бажаємо, чогось досягаємо, але за все в житті треба платити найвищу ціну та нести відповідальність за результат. Найгірше те, що інколи цю ціну мають платити наші діти. Так є нині і так було в минулому. У козацьку добу народитися у родині старшин було не лише поважно і авторитетно, а й небезпечно, бо чим далі йшов рід в гору, тим нижче доводилося падати до Тартару історії.

Яскравим прикладом того, як діти відповідали за «бажання і здобутки» своїх батьків є доля ніжинського полковника Остапа Золотаренка – представника найвпливовішого гетьманського клану Хмельницьких – Сомків – Золотаренків. Рід Золотаренків був багатим і заможним, бо його чоловіки займалися золотарством – виготовляли золоті прикраси. Від цього і пішло їхнє прізвище – Золотаренки. Спочатку рід проживав у місті Корсуні, але у 1652 р. сім’я переїхала до Ніжина. Переїзд був викликаний шлюбом Ганни Золотаренко з гетьманом Богданом Хмельницьким, після якого рідні брати золотарки Іван та Василь упродовж 10 роківпо черзі були полковниками Ніжинського козацького полку. Родина мала величезний добротний будинок, що розташовувався на Соборній площі.

Остап Золотаренко був сином Василя Золотаренка та його дружини Тетяни. Час і місце народження Остапа Золотаренка залишаються невідомими. Історичні джерела не донесли до нас відомостей про його дитячі роки в Корсуні, молоді роки в Ніжині. Втім, маємо припустити, що на час Національно-визвольної революції українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1657 років О. Золотаренко навряд чи досяг ще повноліття, оскільки його ім’я не згадується серед числа козаків Корсунського козацького полку, записаних у Зборівському реєстрі 1649 року. Немає згадок про нього і серед козаків Ніжинського козацького полку після 1652 р. – часу коли його дядько Іван Никифорович Золотаренко став ніжинським полковником. Немає відомостей і про діяльність О. Золотаренка під час перебування на ніжинському полковництві (1655-1656 рр., 1659-1663 рр.) його батька Василя Никифоровича Золотаренка.

У червні 1663 р. В. Золотаренко змагався за гетьманську булаву з кошовим отаманом Січі Іваном Брюховецьким. Ці змагання увійшли в історію як кривава Чорна рада в Ніжині. Означена подія стала трагедією для родини Золотаренків. Голова клану В. Золотаренко був ув’язнений переможцем І.Брюховецьким і пізніше страчений на центральному майдані Борзни. Як і решта відданої його батьку старшини, О. Золотаренко втікає вночі з Ніжина, перевдягнувшись в жебрацький одяг. Залишатися було небезпечно, козацька голота І. Брюховецького влаштувала справжню «Варфоломіївську ніч» для прихильників Золотаренків. А Остап був сином полковника, тож його голова коштувала не один мішечок монет.

Рятуючи своє життя О. Золотаренко близько року мандрує Гетьманщиною, короткочасно живучи в садибах батьківських соратників. Живучи в постійному страху за своє життя, Остап приймає рішення податися в єдине місце, де у гетьмана І. Брюховецького не було б можливості його дістати. Так, у 1665 р. О. Золотаренко опиняється на Запорізькій Січі. Запорожцям він представився як Остап Васютенко, (похідне прізвище від Васюти – так називали В. Золотаренка в козацькому середовищі),бо йменуватися Золотаренком було небезпечно. Окрім Васютенко, Остап нажив собі на Січі й друге прізвисько – Чемерис, тобто татарин, який прибув з території Речі Посполитої. Справа в тому, що на Січі, яка у 1663 р. активним чином посприяла переходу на Чорній раді лівобережної булави до кошового отамана Івана Брюховецького, досі були прихильники новообраного гетьмана. А запорізька чернь лише очікувала на можливість прислужитися якимось доносом І. Брюховецькому й отримати за це свою копійчину. Тому, Остап мав добре зважувати кожен свій крок, щоб не наслідувати долі свого батька.

За таких обставин виникає слушне запитання: «Чому Остап втік саме на Січ, а не до якоїсь сусідньої держави?». А справа в тому, що Запорізька Січ у всі часи була надійним, а інколи і єдиним, притулком для людей різного соціального і етнічного походження, що змушені були рятувати своє життя втечею. Молодий Золотаренкодобре розумівся на козацькому звичаєвому праві, зокрема, часто впроваджуваному на Січі правилі «ніколи нікому нікого не видавати». Через це правило й наявність на Січі опозиції І. Брюховецькому О. Золотаренко зміг влитися в середовище запорожців та заручитися їхньою підтримкою.

У восени 1665 р. гетьман І. Брюховецький підписав Московський договір з московським царем Олексієм Михайловичем, що повністю звів на попіл всі досягнення революції під проводом Б. Хмельницького. Проти І. Брюховецького виступила Запорізька Січ, яка ще два роки тому привела його до гетьманства в ході різанини в полі, де зараз розташовується ніжинська школа № 10. За таких обставин О. Золотаренко став прапором, навколо якого об’єдналися невдоволені запорожці. Навесні 1667 р., загальна січова рада обирає О. Золотаренка кошовим отаманом. Остап пише відвертого листа І. Брюховецькому, пропонуючи гетьману відійти від Москви і разом з запорожцями воювати проти московських бояр і воєвод. Чи була відповідь І. Брюховецького на лист О. Золотаренка нам не відомо. Втім, гетьман сприйняв цей лист з усією серйозністю, переславши його до московського царя.

Відмова низки полковників виконувати накази гетьмана І. Брюховецького по придушенню повстань у Гетьманщині та початок українсько-московської війни у січні 1668 р. змусили Січ відправити козаків на Лівобережну Україну. Для О. Золотаренка це був останній шанс відімститись І. Брюховецькому за смерть батька та повернутися до Ніжина. У першій половині літа 1668 р. О. Золотаренко з загоном запорожців прибуває до Ніжина, на вулицях якого тривали бої ніжинських козаків з московськими стрільцями воєводи Івана Ржевського, які зачинилися у Ніжинському замку і чинили сильний опір.

Пам’ять про діяльність ніжинських полковників Василя та Івана Золотаренків сприяла швидкому формуванню навколо Остапа відданого угрупування ніжинської старшини. Завдяки цьому після втечі ніжинського полковника Артема Мартиновича на Правобережжя й спалення у  серпні 1668 р. московськими військами Г. Ромадановського Ніжина перед О. Золотаренком відкрився шлях до ніжинського полковництва. Більше того, поруйноване місто й побиті ніжинські козаки потребували досвідченого очільника. Так, у другій половині серпня 1668 р. ніжинське козацтво самочинно обрало ніжинським полковником Остапа Золотаренка. Такий хід подій пояснюється тим, що в умовах українсько-московської війни 1668 р. гетьмана, який міг призначити полковника в Ніжин, на той час не було: влітку розлюченими лівобережними козаками було вбито І. Брюховецького, а П. Дорошенко у серпні 1668 р., повернувся з військом на Правобережжя. Таким чином, Остап став третім представником родини Золотаренків на ніжинському полковництві.

Втім, на відміну від тривалого керування батька і дядька, Остап тримав ніжинське полковництво лише 5 місяців: з кінця серпня 1668 р. і до кінця січня 1669 року. У грудні 1668 р. у Новгороді-Сіверському за участі О. Золотаренка відбулася старшинська рада, що обрала Демка Ігнатовича гетьманом Лівобережної України. Дані вибори викликали обурення багатьох українських старшин, оскільки окрім О. Золотаренка гетьмана обирало лише два полковника: чернігівський і стародубський. Решта полковників не підтримувала претендента, вважаючи, що гетьманом всієї України має бути П. Дорошенко.Обрання лівобережного гетьмана відбувалося під тиском. Д. Ігнатович наказав зачинити двері в будинку, де зібралася старшина. Козаки Д. Ігнатовича відчинили двері лише після того, як О. Золотаренко і інші полковники затвердили Демка гетьманом.

Суперечливість стосовно легітимності обрання Д. Ігнатовича лівобережним гетьманом України ще раз надала  П. Дорошенку можливість поборотися за владу на Лівобережній Україні. Гетьман вирішив переманити на свій бік ніжинського полковника О. Золотаренка. Так, 4 січня 1669 р. П. Дорошенко надсилає свій універсал ніжинському полковнику з пропозицією союзу проти спільних опонентів. Як відреагував О. Золотаренко на універсал П. Дорошенка нам невідомо. Втім, названий універсал й той факт, що О. Золотаренка обрали полковником самі ніжинські козаки, а не призначив лівобережний гетьман, стали причиною позбавлення його Д. Ігнатовичем ніжинського полковництва у кінці січня 1669 року. Новим полковником було призначено глухівського сотника Пилипа Уманця, відомого під прізвиськом «Пилипча».

Безсумнівно, що Д. Ігнатович боявся можливої зради з боку О. Золотаренка та користь П. Дорошенка. Навіть теоретичний союз Ніжинського полковника з правобережним гетьманом становив серйозну небезпеку Д. Ігнатовичу, оскільки О. Золотаренко очолював найчисельніший  козацький полк Гетьманщини. Вразі переходу ніжинських козаків на бік П. Дорошенка Д. Ігнатович не мав би військової сили, щоб зупинити їх. Саме тому лівобережний гетьман був зобов’язаний поставити на чолі Ніжинського козацького полку свою людину, якою був П. Уманець.

Після усунення з ніжинського полковництва О. Золотаренко залишився на деякий час в Ніжині й продовжував службу в Ніжинському козацькому полку. Маємо припустити, що О. Золотаренко мав добрі відносини з новим ніжинським полковником П. Уманцем й надалі користувався авторитетом ніжинської козацької старшини. Свідченням цього є той факт, що у 1670 р. О. Золотаренко був призначений наказним ніжинським полковником. Подальша доля, час смерті й місце поховання О. Золотаренка залишаються невідомими. Відповідаючи за батьківські «бажання», О. Золотаренко повторив долю своїх родичів – теж став ніжинським полковників, помстився гетьману І. Брюховецькому (хай і не особисто) за смерть батька. Саме ж життя Остапа являло собою стрибки з Тартару на Олімп і назад.

 

Роман Желєзко – науковий співробітник

Ніжинського краєзнавчого музею

Опубліковано: 21-11-2017