Щастя - не мета життя, а його засіб
  • :
  • :

Ніжинський протопіп Симеон Адамович – овечка у вовчій шкурі

Ще з первісних часів, коли люди щодня боролися з природою за право жити, знайшлися хитруни, які, будучи слабшими за інших чоловіків племені, вмудрялися виживати. Мова йде про шаманів, волхвів, жерців, пізніше – священиків. Названими «обранцями богів» ставали люди,які зовні відрізнялися від решти: каліки, руді, косоокі, горбаті тощо. Для вождів первісного суспільства та правителів ранніх державних утворень вони не становили ніякої конкуренції, а факт їх фізичних вад наголошував на тому, що вони не такі як усі, а значить можуть спілкуватися з богами та переказувати їх волю іншим. Пізніше до спілкування з богами долучилися і фізично здоровічоловіки, які теж хотіли бути в касті богообраних. Тривалий час фізично сильні і здорові лідери були своєрідними «вовками», вирішували щоденні матеріальні проблеми громади, а волхви, жерці,священики  – «овечками», що завідували духовними питаннями. Обидві групи виконували свої прямі обов’язки і не втручалися в чужі володіння. Втім, в часи темного Середньовіччя, духовенство стало забувати про свій обов’язок порятунку людських душ і почало втручатися у справи політичні. Овечки вдягнули на себе вовчі шкури й почали нищити вовків. Яскравим прикладом «овечки у вовчій шкурі», яка нищила «вовків» українського Гетьманату ІІ пол. XVII ст. є ніжинський протопіп Симеон Адамович.

За Симеоном Адамовичем в історії Ніжина та Гетьманщини закріпилося тавро «ворога козацької держави». На релігійну арену С. Адамович увійшов у 1661 р., коли став ніжинським протопопом – головним священиком серед всіх православних попів ніжинських храмів.Час, місце народження і молоді роки протопопа губляться в джерелах. Вагому роль у становленні С. Адамовича як релігійного і політичного діяча зіграв його попередник на посаді ніжинського протопопа Максим Филимонович. Відомо, що С. Адамович правив службу у Миколаївському соборі – центральному храмі Ніжина. У 1668 р., після спалення московськими військами князя Григорія Ромодановського м. Ніжина й початку поступового занепаду авторитету гетьманської влади, С. Адамович розпочав активні дії, щоб посісти вакантне місце «духовного наставника» ніжинських полковників та всієї Гетьманщини. Так, у жовтні 1668 р. він разом з колишнім ніжинським полковником (1663-1667 рр.) Матвієм Гвинтівкою та Василем Ігнатовичем поїхали до Москви для укладення перемир’я, щоб покласти край другій українсько-московській війні. Дипломатичний хист та небажання Московії продовжувати далі війну з Україною призвели до укладення миру, деталі якого мала закріпити нова українсько-московська угода. У майбутньому цією угодою стали Глухівські статті березня 1669 року.

С. Адамович був гарним маніпулятором та вміло використовував оточуючих людей у своїх цілях. Так, прикладом цього є його «дружба» з ніжинським полковником Матвієм Гвинтівкою. Останній, будучи генеральним осавулом в уряді гетьмана Демка Ігнатовича, став цінним джерелом інформації про наміри та думки нового гетьмана щодо московської влади в Україні. Отриману від М. Гвинтівки інформацію, пов’язану з Д. Ігнатовичем,С. Адамович передавав ніжинському воєводі Івану Ржевському, голові Малоросійського приказу Артамону Матвєєву та пересилав особисто московському царю Олексію Михайловичу.

Будучи радником гетьмана Д. Ігнатовича (1668-1672 рр.), С. Адамович регулярно писав на нього доноси в Москву, звинувачуючи в зловживанні владою і ворожих діях по відношенню до царя Олексія Михайловича. Відомо, що у січні 1669 р. С. Адамович писав до Кремля, що гетьман має намір щоб «в Україні і нога московська не стояла». Згодом ніжинський протопоп скаржився що Д. Ігнатович тривалий час тримав його у в’язниці, забрав собі його податки з пасік та горілчаних котлів і, що найголовніше, гетьман «великий ворог, а не друг пресвітлій царській милості». Тривалий час Д. Ігнатович не зважав на ці доноси, не вірили в них і у Москві. Намагаюсь з останніх сил засвітитись перед царем, у вересні 1670 р. С. Адамович надіслав листа до Константинопольського патріархаз прокляттям на гетьмана. Через тиск турецького султана, патріарх був змушений накласти анафему (церковне прокляття) на Д. Ігнатовича. Після цих подій до імені гетьмана додалось друге прізвище – Многогрішний, за яким він нині і відомий в історіографії. Анафема стала останньою краплею у розгортанні конфлікту між С. Адамовичем і Д. Ігнатовичем.

З історіографічних розвідок відомо, що в січні 1672 р. гетьман Д. Ігнатович, відаючи про антидержавні дії С. Адамовича, ледь не відсік шаблею йому голову прямо у себе в світлиці в Батурині. Вихопивши шаблю, Д. Ігнатович заявив протопопу: «Ти заодно з москалями і мною торгувати намагаєшся». До слова, різкий вчинок Д. Ігнатовича характеризував його запальний козацький характер, що зіграв потім з гетьманом злий жарт. С. Адамович лише скористався з цього, черговий раз застосувавши свої вміння у маніпуляції людьми.

Замах на життя глибоко образив ніжинського протопопа і тому усунення Д. Ігнатовича від влади стало для С. Адамовича справою честі. Протопіп регулярно надсилав до Москви листи з доносами на гетьмана, звинувачуючи останнього у зраді царю. Москва спершу не вірила протопопу. Як наслідок, після позбавлення Д. Ігнатовича гетьманської булави у березні 1672 р., С. Адамович був схоплений царськими людьми як спільник гетьмана. Лише після ряду допитів, на яких С. Адамович, крутився як в’юн на сковорідці, з протопопа зняли всі підозри. В листах до московських урядовців С. Адамович принизливо називав себе «останній раб і недостойний богомолець», «не людина», «убогий хробак», намагаючись викрутитись і відвести від себе підозру.Тай шпигун такого рівня був ще потрібний царю Олексію Михайловичу. Так, беручи участь у виборах гетьмана у червні 1672 р. на раді неподалік Конотопу, С. Адамович представляв там інтереси московського уряду. З джерел відомо, що ніжинський протопоп тричі особисто відвідав Москву у правління царя Олексія Михайловича: 1668 р., 1669 р. та 1673 рік. Цікаво, що не всі українські гетьмани особисто приїздили до столиці Московського царства. Володарі булави боялися візиту, що міг закінчитись їх смертю чи ув’язненням. Натомість, С. Адамович своїми поїздками проявляв неабияку хитрість, розуміючи, що духовну особу ніхто не зачепить, чого не скажеш, наприклад, про ненадійного гетьмана Д. Ігнатовича, якому у Москві не довіряли. Таким чином, ніжинський протопоп фактично відібрав у гетьмана представницьку функцію Гетьманщини на міжнародній арені.

Як відомо, новим гетьманом на козацькій раді 1672 р. неподалік Конотопу було обрано І. Самойловича. За період гетьманування І. Самойловича ніжинський протопоп С. Адамович, без перебільшень, уявив себе головною людиною і останньою державною інстанцією в Гетьманщині. Напевно, якби не його духовний сан, він сам би боровся у 1672 р. за гетьманську булаву Лівобережної України. Перші роки гетьманування І. Самойлович побоювався С. Адамовича, прагнув не гнівити його, щоб не повторити долю свого попередника на гетьманській посаді. Підтвердженням цього є той факт, що у серпні 1673 р. гетьман І. Самойлович з великим почтом приїздив з Батурина до Ніжина лише для того, щоб привітати протопопа з днем ангела.

Не минуло й трьох років, а С. Адамович вже почав інтриги проти гетьмана І. Самойловича, наякого теж писав доноси в Москву. Не обійшлося і без антигетьманських змов всеукраїнського масштабу. Авторитет С. Адамовича та гроші призвели до того, що він у 1676 р. залучив до змови проти гетьмана І. Самойловича ряд старшин Ніжинського козацького полку, зокрема ніжинського полковника Матвія Борсука. Змовники збиралися усунути І. Самойловича від гетьманства та повернути гетьманську булаву П. Дорошенку, який з 1676 р. проживав у містечку Сосниця на Чернігівщині. Втім, змова була викрита. Рятуючись від гетьмана, протопоп близько двох місяців ховався у лісах і монастирях. У жовтні 1676 р. він був схоплений у своєму селі Оболоні.

26 березня 1677 р. у столиці Батурині відбувся суд над протопопом.С. Адамовича було визнано зрадником та ворогомгетьмана й винесено смертний вирок. Після катувань у батуринській в’язниці, С. Адамович признався у всьому, що на нього повісили. Зокрема, в тому, що він особисто мав намір застрелити гетьмана І. Самойловича з пістоля. Лише завдяки тиску московського уряду на І. Самойловича, смертний вирок було замінено на позбавлення духовного сану та заслання до Сибіру. Цього разу московський уряд не став на захист свого шпигуна і агента в Україні. С. Адамовичу вже ніхто не довіряв, тай він забагато знав. Якби ніжинський протопоп розповів українському козацтву деталі свого листування з московським царатом, то це б без сумніву викликало нову війну між Гетьманщиною і Московією. Московський цар Федір Олексійович був змушений репресувати С. Адамовича.Подальша доля колишнього ніжинського протопопа, що впродовж 1661-1677 рр. відіграваводну з головних ролей на Гетьманщині, є невідомою. Могила відомого змовника згубилася в безкрайніх просторах Сибіру. Як бачимо, інколи «овечка у вовчій шкурі» справжнім вовкам не рівня.

Роман Желєзко – науковий співробітник

відділу «Поштова станція»

Ніжинського краєзнавчого музею

Опубліковано: 18-12-2017