Плани – ніщо, планування – все. – Дуайт Д. Ейзенхауер
  • :
  • :

Експансія Гоголя: вийшов трейлер російського фільму про письменника

У мережі з’явився новий трейлер російського серіалу «Гоголь. Початок» за мотивами творів великого письменника. Головним героєм історії стане юний Микола Васильович, який потрапив в село Диканька, де відбуваються страшні події.

За сюжетом Гоголь (Олександр Петров) служить судовим писарем і в якийсь момент знайомиться зі слідчим Яковом Гуро (Олег Меньшиков), який їде в Диканьку, щоб розібратися в низці таємничих подій. Гоголь вирушає з Гуро, і в загадковому селі йому доведеться зіткнутися з нечистою силою.
«Гоголь. Початок»складається з чотирьох епізодів. Цікаво, що покажуть серіал не тільки по ТБ, але і в кінотеатрах. Перша частина вийде в прокат 31 серпня.

Як зауважують в коментарях до трейлеру, сюжет серіалу більше нагадує відомий багатьом фільм “Сонна лощина” Тіма Бертона, а ніяк не твори Миколи Гоголя.

Невже Росія, відзнявши цей серіал, намагається зарахувати Гоголя до числа російських письменників, а не українських?…

 

До речі, ось цікавий матеріал на тему “Микола Гоголь: українець чи росіянин?”

Дискусії довкола питання про українськість Миколи Васильовича Гоголя, з дня народження якого сьогодні виповнюється 207 років (за старим стилем) думаю, належать до категорії вічних. Про це сперечаються вже понад 150 років, і кінця-краю не видно. Останнім часом цій темі чимало уваги приділив московський україніст Юрій Барабаш, автор нещодавно виданої у Києві книги “У напрямку до Гоголя”. На його думку, творчість Гоголя є явищем української культури. Зауважте: культури, а не літератури…

Але давайте по пунктах.

1. Гоголь, звісно, українець за походженням. “Малорос”, “хохол”, “хохлик”, як його називали і як він сам себе часто називав. Вирісши на Полтавщині, він чудово знав українську мову й народну культуру. Проте належав Гоголь до лівобережного дворянства середньої руки, яке в обставинах тривалої русифікації мусило пристосовуватися до обставин, вписуватися в імперський контекст Росії. Звідси – феномен подвійної ідентичності цього дворянства: воно шанобливо ставилося до свого походження, поважало предків, гордилося своєю родовою приналежністю до козацької старшини (якщо така була), – а водночас усвідомлювало себе як частину “общерусского” дворянства, хай і дещо особливу. Це трохи нагадує нашу недавню ситуацію: в СРСР ми усвідомлювали себе як українці, а водночас були “советскими гражданами”.
Цікаво, що сусідами Гоголів були такі люди, як Василь Капніст, Дмитро Трощинський, нащадки Данила Апостола. У цих колах жили й автономістські настрої. Тут знали, що таке туга за Гетьманщиною (з подібних настроїв постала така важлива пам’ятка початку ХІХ ст.., як “Історія русів”, вона й на Миколу Васильовича справила неабиякий вплив, – згадаймо хоч би першу редакцію його “Тараса Бульби”).
2. Гоголь змінювався. У 1833-1834 рр. він пережив пік своєї українськості. Це саме тоді він прагнув потрапити до Києва, в щойно відкритий університет, де ректором став його добрий приятель Михайло Максимович. “Он наш, он не их, правда?” – писав Гоголь Максимовичу. НЕ ИХ означало не “великоросів”. Радянський і російський літературознавець Юрій Манн називає такі моменти в житті Гоголя “русофобськими”. Ще був цікавий епізод, коли Гоголь багато спілкувався у Парижі з політичними емігрантами Міцкевичем і Богданом Залеським на теми Росії-Польщі-України; висловлював вельми радикальні судження про те, що російський фольклор суттєво відрізняється від українського і що він взагалі тяжіє до угро-фінських джерел, а не до слов’янських… Було й таке.
Але з часом світогляд Гоголя ставав іншим. Ним опановували релігійно-містичні настрої; “святая Русь” у його душі починала витісняти рідну “Малоросію”. Характерною в цьому сенсі є друга редакція повісті “Тарас Бульба” (1842), з якої кінорежисер Володимир Бортко зробив просто-таки проповідь “русского мира”. Певні підстави для цього давав йому сам Гоголь. Адже в другій редакції справді відчувається любий серцям московських слов’янофілів дух знаменитої уваровської тріади “православіє- самодєржавіє – народность” (Сергій Уваров, міністр “просвещения”, пустив у люди цю формулу в 1832 році; вона й досі є головною підвалиною ідеології “русского мира” з Путіним, Кірілом та імперською “русской идеей”, себто “народностью”, як казали у ХІХ ст.). Та й “Мертвые души” завершуються пафосом російської державної величі. Щоправда, в Гоголя все одно ця “велич” мерехтить, наче марево, адже символічною “русской тройкой” править – хто б ви думали?! – пройдисвіт Чичиков! Це той випадок, коли чуття, інстинкт художника ввійшли в суперечність зі свідомою ідеологічною установкою автора.
3. Є цікаві свідчення, що дехто з сучасників Гоголя вважав “Мертвые души” пародією “хохла” на Росію. Про це, зокрема, писала в своїх листах до письменника Олександра Смирнова-Россет, жінка, яку пізній Гоголь (проповідник, моралізатор Гоголь!) волів бачити своєю духовною ученицею. Та й Анна Ахматова у своїх нотатках фіксувала цікаві спостереження про те, що погляд Гоголя на Росію – це погляд ЗБОКУ, а не з середини… Очевидно, й справді, в Гоголевій душі невитравно жив “малоросіянин”, навіть при тому, що сам він мислив себе як прибічника “святой Руси”.
4. Гоголь-письменник своєю раннього творчістю “вписався” у явище “української школи в російській літературі” (1820-1840-і роки): приїхавши в Петербург, він вловив віяння моди на “Малоросію” і швидко переорієнтувався з милої Німеччини (юнацька поема “Ганц Кюхельгартен”) на своє, рідне, полтавське, українське. Про Україну тоді писали багато – Василь Нарєжний, Орест Сомов, Федір Глінка, зрештою – і Пушкін мав намір узятися за “Історію Малоросії”, проте його випередив Дмитро Бантиш-Каменський. Величезну роль в історії цього повального інтересу до Малоросії відіграла згадана вже “Історія русів”, яка увібрала в себе дух протесту того українського дворянства, яке тужило за Гетьманщиною, козацькими вольностями, і хотіло довести великоросійському дворянству, що воно не те що не “гірше”, а й славніше за нього. Своєю історією передусім. Київською Руссю. Козаччиною. І т.д.
5.Гоголь справив колосальний вплив на українську культуру, літературу (ось у чому суть логіки Юрія Барабаша!). Відлуння Гоголя вчувається у творчості Довженка (який, до речі, перед війною вже збирався знімати “Тараса Бульбу”, проте все, на жаль, відклалося аж до часів Бортка). Гоголь “присутній” у творах Миколи Хвильового, Юрія Яновського, навіть Остапа Вишні. Його полковник Тарас Бульба багато що визначив в українській культурній свідомості!
Тож нам не варто прописувати творчість Миколи Васильовича за “зарубіжною літературою”. Він і російську літературу багато в чому “перевернув” саме через те, що був у ній ІНШИМ. Гоголь, звісно, писав по-російськи, проте писав він… з виразним українським акцентом. Він наш, він частина нашої спадщини, нашого національного культурного “Я”.

За інформацією: tsn.ua

 

Опубліковано: 17-8-2017
error: Content is protected !!