Багатіти треба разом з державою, а не за рахунок її
  • :
  • :

Роздуми святителя Димитрія Ростовського про внутрішню людину

Однією   з   головних    рис    сучасного   світу   є   спотворення   православної  антропології    перед    обличчям    різноманітних    філософських,    релігійних,  псевдохристиянських      вчень     про     людину.     Глобалізація,      знецінення  християнської   моралі    призводять   до   того,  що   разом   з   інформаційним   потоком,  який  ми  отримуємо  щодня,  ми  забуваємо  про  істинне  значення  людини   у   світі,   перетворюємо   сенс   життя  людини  у  підвищення  якості  самого  життя. Це  є  небезпечно  для  людства, бо людина  є  дуже  складною  істотою.  Для того,  щоб розібратися у цій  складності, ми можемо  звернутися  до  вчення  отців  та  вчителів   Церкви.  Питання   людини,   це   завжди   нова  тема,   яка   хвилювала   стародавній   світ,   середні   віки,   двадцяте  століття.  Хвилювала    вона   і  XVII   століття,    до   якого   ми     звертаємося    в    образі  митрополита  Ростовського  Димитрія ( Туптало ).

Актуальність   аналізу   ідеї   внутрішньої   людини   в   святоотцівській   думці  загалом   та  у  творах   святителя   Димитрія   зокрема    полягає   у   тому,   що  вона  зачіпає  проблеми  існування  людини, її  життя  в  сучасному  світі.

Серед    вітчизняних    та    зарубіжних    дослідників,   які  безпосередньо  чи          опосередковано     займалися     даною     проблематикою,    можна     назвати   праці   Жигуліна   Є.  В.,  Йосипенко  С.  А.,  Ніколаєва   Н.  І., Терлецького  В. В., та  інші.  Через  те,  що  вчення  святителя  Димитрія   про  внутрішню   людину  можна  розглядати  через  призму  філософії, богослов’я,  літературознавства, культурології,    соціології,   то   з’являється   необхідність   обґрунтувати   дане  вчення   з   позиції   святоотцівської   думки.  Не   дивлячись   на   те,   що   ідея  внутрішньої  людини  виникла  в  античній   філософії,   все   ж   таки   вона   по  новому   зазвучала   з   уст  отців   та   вчителів   Церкви.  Досить   оригінально,  не   в   розріз   святоотцівського   передання,   ця   ідея   звучить   і  у  Димитрія  Ростовського.

Сама      концепція     внутрішньої      людини      недостатньо     висвітлена    у  богословській  літературі. Тому головна  мета  статті – розглянути  особливості  поняття      внутрішньої     людини    у    працях    митрополита   Ростовського   і  Ярославського   Димитрія ( Туптала ).

Перш   за   все,  слід   зазначити,   що   ідея   внутрішньої  людини  є  спірним  питанням    у    площині    філософії    і   православної    антропології.   Загалом,

2

питання   про  співіснування  християнства  і  античної  культури  виникло  при    зародженні   Церкви.   В  працях   християнських   богословів    тема   насліддя   античної   філософії   була    однією   з    найважливіших.   Так   у   II   столітті   в   християнському   середовищі    зароджуються   дві  концепції  по  відношенню    до      елліністичної     філософії.    Це     два     погляди,    які    і    започаткували   ранньохристиянську   апологетику.   До  однієї  з   них   ми  відносимо  Юстина   Філософа ( бл. 110 – 165 рр.).   Він   вбачав   корисність  язичницької  мудрості,   і   пов’язував  це   з  проповіддю  апостола  Павла  в  Афінах:  « Мужі  афінські!  Із  усього  я  бачу,  що  ви   дуже   побожні.  Бо,   проходячи   і  оглядаючи  ваші  святині,    я    знайшов    також     жертовника,     що     на     ньому      написано: «  Невідомому   Богові  ».   Ось   Того,   Кого   навмання    ви    шануєте,  Того   я  проповідую    вам »   ( Діян. 17, 22 – 23 ).   Юстин     зазначав :  « Без   філософії  і     здорового     глузду,     ніхто      не      може      володіти      мудрістю.     Тому    кожна     людина     повинна      філософствувати     і     вважати     це     справою  найважливішою » [ 7, с.137 – 138 ].

Зовсім  інший   погляд   на   значення   грецької   філософії   пропонує  Татіан.   Він   повністю   відкидає    філософське   насліддя   античності,   як  язичницьке  і   нікому   не   потрібне.   Його    основна    праця  « Слово   проти   еллінів »,  в   якій   говориться    про   те,   що   вся   грецька   філософія   від  лукавого,  і  все   корисне   придумане  не  греками,  а  запозичене   у  інших   народів.

Як  би не складались  відносини  між  античною культурою і  християнством,  богословам  потрібно  було  шукати  певні  паралелі  між   ними,  задля  більш  вдалого  засвоєння  євангельської   проповіді   тогочасним   суспільством,  яке  мислило     елліністичними     категоріями.     Поняття     внутрішньої     людини   є    елементом     цілісної     людини,    тобто     особистості.     Проте     « термін « особистість »  не  був відомим   раннім   християнським   богословам,    вони     оперували     поняттями    « людина    внутрішня »   ( духовний    бік  людини ), « людина  зовнішня » ( матеріальний    бік ) [ 3, с. 14 ] .

Загалом  ортодоксальне  християнство  розглядає  людину,  яка  складається з  душі  і  тіла.   Людина  перестає   бути   людиною,  якщо   душа   виходить   із   тіла.    Макарій  Єгипетський   пише,  що  такій  союз   між   тілом   і  душею  не  буде   розірваним   і   в  майбутньому   житті :  « Обоження  і  є   прославлення  освяченого тіла і душі. Не тільки душі, але і тіла будуть просвічені »[ 2, с. 224 ].

Найбільш    ґрунтовно   пише   про   внутрішню   людину   Апостол   Павло.   У  цьому   значенні   він   використовує    слово  « ум »,   яке   означає   не   тільки  інтелект  і  розум,  але  і  як  манеру   думати,   відчувати,   і   в   подальшому  у  святоотцівській   традиції  « ум »  буде   означати   силу,   елемент    душі.   Для  Апостола   центром   внутрішнього   життя   людини   являється   серце,  бо  всі  душевні  переживання  відчуваються  саме  там. В  подальшій  святоотцівській  термінології   «  серце  »  буде   іменуватися   як  «  око   душ і »,  найчистіша  її  частина,    де    повинен    бути    присутній    Логос   ( Христос ).   Але   так   як  у

 

3

Апостола  Павла  « ум »  і  « внутрішня  людина » стоять  один  замість одного,  то  можна  назвати  їх  синонімами  (Рим. 7, 22 – 23).

Розглядаючи   історію   богословської   думки,   не   можна   не  помітити  тієї  особливості,   що   проблема   внутрішньої  людини,  так  чи  інакше,  є  однією  з   головних.   Через   те,  що  людська  природа  спотворена  гріхом,  і  її треба  виправляти,      православна     аскетика     дуже     уважно      відноситься      до термінології,   що   пов’язана   з   внутрішнім   світом   людини.

У   цьому   сенсі   ми   можемо   звернутися   до    вітчизняної    богословської  літератури,   яка   є    дуже   багатою,   і   недостатньо   вивченою  науковцями,  релігієзнавцями  і  богословами.

Святий   Димитрій  ( Туптало ),   роки   життя   1651 – 1709,  відомий   нам   як  митрополит  Ростовський,  церковний  письменник, проповідник,  подвижник   благочестя,    святитель.  Він   нам   відомий   в   основному   як  автор   « Житія  святих »,  але   існують   і   мало   відомі   його   твори   до  яких  ми  відносимо         « Дослідження   про   розкольницьку   Бринську   віру »,  « Успенська   драма » і    багато    інших.   Так    як   Димитрій    був   і    богословом ,   і   монахом,   то   його    цікавили     питання    і    християнської     антропології.    Навчаючись    у  Києво  –  Братській     колегії,    яка    пізніше    стала     Києво  –  Могилянською  академією,  молодий   Туптало  знайомиться  як  з  античною  філософією,  так  і    з    вченням     святих     отців     про    внутрішню    людину.   Життя   у   таких  монастирях  як  Києво – Печерська  Лавра,  Кирилівський  монастир ( м. Київ ),  Преображенський     монастир    ( м.  Слуцьк ),    Крупецький     Миколаївський  монастир,     Свято  –  Спаський     монастир   (  м.  Чернігів  ),     Миколаївський  монастир  у  Батурині  та  інші,  власний  молитовний  досвід  та  обізнаність  у  різних    богословських    питаннях,   надають    велику    популярність   творам     Димитрія   Туптала.   Святитель   ХІХ   століття   Ігнатій    Брянчанінов,   цінуючи  літературне   насліддя   Димитрія   Ростовського,  писав: « його  твори    носять    на    собі    печать    благодатного     помазання    Божого   і   повідомляють   це   помазання    читачам   своїм …  тут    можна   почерпнути   багато   відомостей,  дуже  важливих  і  дуже  корисних » [ 1, с. 342 ].

Важливі  і  корисні  відомості   про   внутрішню  людину   у  працях святителя  Димитрія    ми   черпаємо  у  трактаті  « Внутрішня  людина  в  середині   серця  свого    усамітнившись,   роздумує   і   молиться   таємно ».  Подібні   елементи  даного  вчення  ми  знаходимо  в  інших  його   працях  присвячених   молитві, Імені  Ісуса  Христа  та  інші.

З першої  сторінки  вищезгаданого  трактату  стає  зрозумілим, що  святитель  своє   бачення   внутрішньої  людини  не  пов’язує  з  будь – якою  філософією.  Це   відкидає   ту   думку,   що   Київська   богословська   школа   того    періоду  мала  неабиякий  вплив  з  боку  схоластики.  Митрополит  у  своїх  поглядах  в  першу    чергу    посилається    на    слова    Христа,   а  не   на  Апостола  Павла:  «…Коли  молишся,  увійди  у  свою  кімнату,  зачини за  собою  двері  і  молись

 

4

Отцеві    твоєму,   що   перебуває   в  тайні »  ( Мф. 6,6 ).  З   даного   посилання  святитель   ототожнює    внутрішню   людину   з   молитвою.   Бо   тільки  через  молитву  відбувається  те,  що  людина  втратила,   спілкування  з  Богом.

Святитель   Димитрій   пише: « Чоловік  є  двояким: зовнішнім  і  внутрішнім,  тілесним     і     духовним.     Зовнішній,    тілесний,     є     видимий,     натомість  внутрішній,  духовний, – ні » [ 6, с.47 ].  Отже,  зовнішню  людину  ми  можемо  бачити – це тіло,  а   внутрішню   ні,  бо   вона   має   духовну   основу.  Але  що  складає   суть   внутрішньої  людини,  що  є  її  центром?  За   основу  Димитрій  бере   слова   Апостола   Петра :  « прихована   людина    серця   в   нетлінності  лагідного   і   мовчазного   духа,  що   дорогоцінне   перед  Богом » ( 1 Пт. 3,4 ).  Таким   чином,  центром   внутрішнього   життя   людини  є  серце.  Але  серце  не  фізичне,  а  метафізичне,   те,   яке  теж   не   видиме   для   людського  ока.  Так   і   Бог    являється    трансцендентним   ( не    доступним )   для    нас,   але  іманентним  ( доступним )  своїми  енергіями,  благодаттю.   І  пізнаючи   себе,  ми   можемо   пізнати   Бога.   Святитель   Димитрій   так   і   робить,   порівнює  душу  людини  з  її  Творцем,  бо  створена   вона   саме   за  Його   Образом.  У  книзі  « Питання   і  короткі   відповіді   про  віру »  митрополит   говорить   про  характеристику  душі, яка  є кістяком  внутрішньої  людини. « Душа невидима,  розумна,   жива,   безсмертна  і  самовладна,  над   усією   землею   керуюча,  і  три  сили  душевні – ум,  слово  і  дух » [ 4, с. 29 ].  Далі  Димитрій  порівнює  ці  три  сили  душі  з  Триіпостасним  Богом.   Ум – це   Бог – Отець,   слово – Бог – Син  і  дух – Бог – Дух  Святий.  І   так   як   душа   наповнює   все   тіло,  і  немає  місця,  де  б  не  була  душа   у   тілі,  так   і   Бог   наповнює   Божеством   Своїм  небо  і  землю.

Отже,  подібно   до   того   як   Бог   має  Сущність  і  Енергію,  душа  як   образ   Божий   також   має   сущність  і  енергію.   Сущність   душі   сконцентрована   в  серці,    а     її    енергія    в   умі,   а   за   своєю    природою   душа   є   духовною  субстанцією.  Центром  внутрішнього   життя  у  святителя   Димитрія  є  серце. Всі  душевні  переживання  зосереджуються  саме  там.  Серце – це  те   місце,  де   відбувається  розвиток  всього  духовного  життя,  де  може  діяти  енергія   Бога,  і  повинна   діяти  енергія  душі – ум.  І  так  як  із  заходом  сонця  настає  ніч   і   приходить   темрява,  так   і   з   заходом   Бога   на   горизонті  душі, для   останньої  настає   духовна  темрява  і   приходить   гріх.   Дія   гріха   полягає  в  тому,  що  паморочиться  ум   і  втрачається   богоспілкування,  людська   душа   стає   рабою  власних  страстей.  Приходить  смерть.

Щоб   звільнитися   від   влади   гріха,   і   його   кінцевого   наслідку  – смерті,  святитель  говорить  про  певну   послідовність   дій   самої   людини.   Бо  гріх,   ввійшовши     одного     разу    з   власної    волі     в    людину,    став     володіти   останньою.    Такий    стан    людини    прийнято     називати     гріховним,    або   пристрасним.  Пристрасть  захоплює  всю  людську  природу,  і   людина    стає    неконтрольованою    в  своїх  вчинках,  думках  і  т. д.,  і  це  знову  призводить

 

5

до  гріха.  Щоб  вирватися   з  цього   кола, потрібно  пройти  через  очищення.  І   таке   очищення   повинно   починатися   саме    з   серця.  Це  підтверджує  і   сам   Христос   в  Нагорній   проповіді  Блаженств:  «  Блаженні   чисті   серцем,  бо   вони   Бога   побачать » ( Мф. 5, 8 ).   Отже   серце – це   таке    місце   душі,  де  відкривається  і  являється  Бог.  Щоб  Бог  відкрився, серце   повинно  бути  чистим  від  гріха.

Першим    ступенем    очищення     є    покаяння.   Якщо    пристрасне   життя    серця     призвело    до     такого    стану,    що    внутрішня     людина    не    має   богоспілкування,  то   покаяння  повинно  привести  душу  до  нового     життя.    Треба    сказати,  що     слово    покаяння,    грецькою  « метанойя »,    дослівно    означає – зміна    ума,    тобто    покаяння    змінює    мислення   людини   і  хід  думок  направляє  до  постійного   пам’ятання   Бога. Чим   глибше   покаяння,  тим   швидше   проходить   очищення.  Але  треба  сказати,   покаяння   не  дає  в  повноті  того,  що   людина   втратила:  видіння  Бога   і  спілкування  з   Ним.  Покаяння  –  це     тільки    перший    крок.    Другою     сходинкою    на     шляху    до    духовного    удосконалення    являється    стан   просвітлення.   Основною   рисою  такого   стану  є  відкриття  очей серця і оволодіння  найдосконалішою  молитвою,  яка   твориться   не  вустами, а умом.  Така   молитва   називається   ще  Ісусовою  і  звучить  так:  « Господи, Ісусе  Христе,  Сину  Божий,   помилуй   мене    грішного ».  Цю   молитву   святитель   називає   таємною,   і  має  певні  риси.    Молитва     зовнішня     твориться     явно,   так     як    цього     приписує  церковний  устав – полуночниця, утреня,  часи  і  т. д.,  ця  молитва   як   певна  данина  Небесному  Царю.  Молитва  внутрішня,  навпаки, не має  конкретних  правил,   існують   тільки   певні   рекомендації   щодо  її  використання.   Дана  молитва    твориться    таємно,   і  триває   безнастанно,   коли   хто  забажає.  І,  найголовніше,   що   підкреслює   Димитрій,   і   характерне   для    внутрішньої  людини,  до  цієї  молитви  ніхто  не  закликає,  тільки  сам  дух,  що   спонукає  молитися.   «  Згадана    храмова    молитва    має    певну    кількість    псалмів,  тропарів,  канонів  та  інших  піснепівів… Самовільна   ж  молитва   подібна  до  безнастанної,  цебто   числом   її   не   визначити,   бо   молиться   хто,   скільки  хоче :   інколи    коротко,  інколи   довго.  Першу   творимо   вустами   й   вслух, другу – лише   умом »  [ 6, с. 48 ].   Ісусова    молитва    виступає  і  як  нагорода  за    духовну    роботу,    і    як    засіб    для     досягнення     останнього      стану     обоження.  Саме  така  молитва  допомагає  людині переживати   одкровення  Царства    Небесного.    І   це    не    просто    теоретична     здатність     людини,    це    практика    всього   подвижницького  життя.  Святитель  Димитрій   багато  приділяє   уваги  у  своїх  трудах   дії   в   людині   Імені    Ісусового.   У    своєму   « Слові   на   обрізання  Христове » цитуючи   Іоанна    Ліствичника   він   пише: « … хто   приліплюється  до Нього,  є   просвіщення  розуму,   краса    душевна,   здоров’я   для   тіла,  веселість  серця,  помічник  у  скорботі, радість  у  печалі,  зцілення  у  хворобі, відрада  у  всіх   бідах,   надія   на   спасіння… »  [ 5, с. 12 ].

 

6

Молячись   Ісусовою   молитвою,   ми   звикаємо   до    постійного    славлення    Бога    і   виконуємо  настанову  Апостола  Павла: « Безперестанку  моліться! » ( 1 Сол. 5,17 ).

Останній,    найдосконаліший    і    наймістичніший     стан    являється    стан     обоження.  Вся  аскетика  Церкви  спрямована   саме  до  обоження   людини.   Тому   що  такий  стан  супроводжується  єднанням  людини  з  Триіпостасним    Богом.  Відбувається  повне  злиття  двох  природ: людської  та  божественної.  Це  досягається  тоді,  коли   ум,  як  енергія    душі,  повертається  в   середину    своєї    сущності,   тобто    серце,   і  звідти   піднімається   до   Бога.   В   такому   спілкуванні   з   Богом,    коли    ум     з’єднується    з    серцем,    людина     стає   мертвою  для  гріха,  стає   безстрасною.

Митрополит   Димитрій   у   своєму  трактаті  ставить  внутрішню  людину  на  дуже   високий   рівень,   бо   за   його   словами,   духовна  внутрішня  людина  вміщує    в   собі    Бога   і   все   Царство   Небесне.   Сам   Христос   у   Євангелії  говорить:   « Боже   Царство   всередині   вас! »  ( Лк. 17,21 ).   Це   Царство   ми  можемо  знайти  тільки  у  внутрішній  людині,   у   серці.  « Бо   центром   душі    ( останнім  місцем ),  яку  Бог  створив,  є  тільки  Він  сам,  від   Нього   ж   вона  буття   й   природу    прийняла,   у   Ньому   їй    і    жити    вічно »   [ 6, с. 49 ].   А  злучитися    з    Ним,   стверджує    святитель,   можна    тільки   за   допомогою  любов’ю  серця. Людині  під силу розігріти  у своєму  серці  таку  Божественну  любов,  що  поєднає  з  Ним  нерозлучним  союзом  любові,   потрібно   тільки  часто   молитися.  І   так   як   дрова   підкидають  до  вогнища  що  тухне,  так  і  часта  молитва   заглибленого  у  Бога   ума   розпалює   у   серці   Божественну  любов.

Святитель  Димитрій,  самовіддано   служачи   на   благо   Церкви,  являється  прикладом  як для  всіх  станів  духовенства:  монашествующих,  архіпастирів,  пастирів,   так   і   для   мирян.   Бо    його    трактат    присвячений    внутрішній  людині,   відповідає    на    ті    питання,   які    ставить    перед    собою    кожна  людина, стаючи  на  шлях  християнського  подвижництва,  на  шлях  спасіння. У   своїй    внутрішній    людині    потрібно     найчастіше    зосереджуватися,    і  зібравши   всі   свої   думки,   умом   опускатися  у  серце  і  звідти   підніматися  до    Бога    за    допомогою    Ісусової    молитви.    Так    ми    досягнемо     віри  досконалої  у  видіння  Бога  та  у  спілкуванні  з  Ним.

 

                   « Отож,  зібравши   всі   свої  помисли  і  відклавши

                    всі  зовнішні  життєві  турботи,  піднеси  свій  ум  

                    до  Бога  й  дивись  на  Нього ».

 

                                                         святитель  Димитрій Ростовський         

____________________________________

 

 

7

  1. 1. Брянчанинов И. Письма  о  подвижнической  жизни. — Москва — Париж, 1996. — С.342.
  2. 2. Киприан Керн.  Антропология  св. Григория  Паламы. – М., 1996. – С. 224.
  3. Новиков М. П. Проблемы личности  в религии и атеизме. – М.,1969.– С.14.
  4. 4. Святитель Димитрий Ростовский. Вопросы  и  краткие   ответы  о  вере. М.: Типо  –  Литография   И.  Ефимова.   Большая    Якиманка,   собственный   дом, 1906. – 58с.
  5. 5. Святитель Димитрій Ростовський.   Житія    святих.  ( Вибрані )  в  7 т. –  К.: 2006. – т. 1. – с. 7 – 14.
  6. 6. Туптало Дмитро. Лік духовний: Вибране  з  творів   святителя/ Пер. З  ц.-сл.  М.  Лемик. – Львів:  Свічадо,  – 80  с.  ( серія  « Джерела  Християнського Сходу )
  7. 7. Юстин Философ. Сочинения. – М., 1892. – С. 137 – 138.